Мило. Історія.

4525 0

Мило - це розчинна у воді миюча речовина, яка перебуває у рідкому або твердому стані) , виготовлена з'єднанням жирних кислот, лугів, рослинних масел. Мило використовують як засіб для очищення та догляду за шкірою або в ролі побутової хімії для прання.

Трохи історії про мило....

Колись для вмивання і прання люди використовували лише воду. Пізніше вони стали додавати у воду золу, а потім і вапно, в результаті чого і винайшли мило.
За існуючими даними, мило виготовлялося ще в стародавньому Шумері та Вавилоні (приблизно 2800 років до н. е.), а Єгипетський папірус свідчить про те, що єгиптяни регулярно милися за допомогою мила.
Одна з легенд пов’язує появу мила і навіть слова "soap" з горою Sapo, на якій в Стародавньому Римі спалювали туші принесених в жертву тварин.
Жир тварин, який виділявся під час спалювання такої жертви, накопичувався та змішувався з попелом вогнищ (як природний луг), а потім змивався дощами в річку, в результаті чого вода починала пінитися і добре змивати весь бруд з тканини. Саме тоді помітили той факт, що завдяки цій суміші, одяг почав пратися набагато легше.
Створення милоподібної напіврідкої речовини "сапо" дало можливість жінкам використати її не лише для прання, але й для косметичних цілей: укладки волосся, фарбування. Проте ефект не був довготривалим, оскільки при попаданні на цю суміш води, утворювалася густа піна і фарба легко змивалась.
Пізніше римляни стали використовувати для варіння жири та природну соду, без золи. Таку суміш змішували і тримали на вогні до повного випаровування води, в результаті чого виходили тверді шматки мила. Але мило виявилося таке жорстке, що його використовували тільки для прання.
Для миття тіла в той час римляни застосовували спеціальний інструмент - стригил.
Спочатку наносили на тіло запашне масло, а потім металевим шкребком (стригилом) зчищали зі шкіри бруд і піт разом із залишками масла. Для багатих людей цю процедуру робили раби в римських лазнях.
Стародавні римляни і гадки не мали про те, що стане можливим виготовлення рідкого, антибактеріального, гліцеринового мила чи мила з пілінговим ефектом.
Відкриття мила, як гігієнічного засобу, приписується знаменитому античному лікарю Галену, який жив у ІІ століття нашої ери. Та після падіння Римської імперії, культура вмивання таким засобом була надовго втрачена. Лише в ХІІІ столітті це ремесло відновилось завдяки аптекарям Франції та Англії, які виготовляли його лише для знатних сімей.
Випускати тверде мило стали у 1424 році в Італії. Проте жири з’єднували не з золою, як це робили римляни, а з природною кальцинованою содою, яку добували з озер. До складу такого мила включали: сало з яловичини, баранини, свинини, кістяний та китовий жир, відходи жирів різних виробництв. Додавали і рослинні масла – льняне, оливкове, мигдальне, кунжутове, кокосове і пальмове.
В середні віки основними постачальниками мила в Європі були міста Неаполь та Марсель.